Анна Бураго – президент Асоціації іпотерапевтів України, людина, яка знає про коней усе. Значну частину життя вона разом із командою працює в напрямку іпотерапії – методі лікування, що заснований на взаємодії людини зі спеціально навченим конем, адаптованим до можливостей хворого, для лікування різного роду хвороб. В її практиці сотні врятованих дітей, які стали почувати себе краще. Хто такі коні насправді і як вони можуть бути корисні людям? Як працювати з дітьми та їхніми батьками та чого може навчитися людина у коня? Усе це Ритми Медіа.ink дізналися у Анни Бураго, поїхавши на Київський іподром.

burago
Анна Бураго

медичний психолог, засновниця та керівниця, Іпотерапевтичного центру Spirit та президент Асоціації іпотерапевтів України

Як все починалось

Мені порекомендували зайнятись іпотерапією. Я закінчила факультет міжнародного права, але друга освіта – медична психологія. І коли я збиралася в аспірантуру, до професора, доктора медичних наук Анатолія Чуприкова, він сказав мені, що дітям з аутизмом потрібна іпотерапія. Він тоді очолював Дитячий психіатричний центр на Павлівській, став підтримувати мене і я розпочала справу, оскільки з дитинства займалася кінним спортом. Я почала багато вчитися, в 2013-му очолила Асоціацію іпотерапевтів України, а минулого року увійшла в Міжнародну федерацію тренінгів і терапії з кіньми, у якій понад 54 країн. Тепер Україна має там право голосу.

Як відбувається процес лікування

Ми займаємося з дітьми, але зараз будемо відкривати і дорослий напрямок. У нас багато різних програм: класична іпотерапія спрямована на лікування захворювань опорно-рухомої системи (церебральний параліч, нервові тики, інсульт) та лікування психоемоційних розладів (затримка розвитку мовлення, психічного розвитку тощо).

Кінь діє на людину, впливаючи на внутрішні рецептори, які розташовані в наших тканинах і зв’язках, а також впливає на центральну нервову систему людини через коливання, які йдуть від самого коня. Коливання йдуть вгору-вниз, ліворуч-праворуч, вперед-назад. Усе залежить від коня – котрийсь дасть більш коливань вперед-назад, котрийсь в іншому напрямку. Тому їх спеціально готують і під кожну людину можна обирати свого коня. Вибір залежить також від зросту та ваги самої людини, а також від такту коня – деякі ходять плавно, деякі динамічніше. Наприклад, для зовсім маленьких діток із церебральним паралічем потрібен кінь, який буде майже пливти.

На коня ми саджаємо лише тоді, коли дитина може чи готова сидіти. В нас є вправи в залежності від того, що дитині необхідно і що ми прописуємо в програмі. В команді із пацієнтом працюють три людини: інструктор з іпотерапії, який проводить заняття, коняр, який веде коня і помічник, який страхує дитину.

Методика складна тим, що треба вміти поводитися із кіньми. Без знання коней стати іпотерапевтом неможливо. Вони можуть бути непередбачуваними, тому люди, які з ними працюють, повинні вчитися методам і мати відповідні сертифікати та освіту – медичну чи психологічну. З 2017-го Асоціація іпотерапевтів України (до якої ми входимо) разом із Національним медичним університетом проводять курси з підготовки спеціалістів з іпотерапії. По завершенню курсу людина й отримує сертифікат.

Про відповідальність за дітей

Я взагалі ділю людей на відповідальних по життю і тих, хто бажає втекти від відповідальності. Якщо людина любить відповідальність – для неї це легко. Але звісно, присутній людський фактор. Навіть у найкращого спеціаліста бувають невдачі, скільки першокласних хірургів, які не змогли врятувати пацієнтів.

Ми розуміємо ступінь відповідальності і перш за все – це безпека.

Про роботу з батьками

Я бачу батьків, які попри складність ситуації, все одно займаються своїми дітьми, вкладаються в них. Люди всі різні, деякі занадто переймаються. Ці батьки, у яких наприклад, дитина з аутизмом – великі герої, адже вони взаємодіють з дітками щодня і це не так просто, як здається на перший погляд. Вони знаходять сили, любов, пробують різні види реабілітації.

Буває так, що ми займаємося з дитиною і бачимо результат, а батьки не бачать. Це питання віри і розуміння. Тому всіх батьків, які приходять зі своїми дітьми до нас, ми обов’язково садимо на коня, аби вони відчули все самі, і зрозуміли, як відбувається процес.

Про взаємодію людини та коня

Якщо ми говоримо про маленьких хворих дітей, то взаємодія відбувається через рух, через дотики, через контакт. Навряд кінь прагне цього контакту – скоріше він просто присутній. Дитина ж торкається коня, обіймає його, відчуває його коливання, дивиться як він їсть.

Якщо говорити про дорослих, то кінь проявляється абсолютно природно – це уособлення нашої чуттєвої основи. У коня дуже сильне поле і він моментально зчитує, що відбувається в цьому полі. І розпочинається найцікавіше – як проявляється кінь і як людина. Кінь завжди відчуває, в якому стані до нього приходить людина, чи збирається проявляти агресію, чи має добрі наміри. Спортсмени в цьому плані амбітніші, вони можуть проявляти себе занадто жорстко. Але боротьба за владу не ефективна – потрібна співпраця із конем.

Про закордонних колег

Є колеги, які набагато попереду. Ми, в Україні, тільки починаємо психотерапію з кіньми, а є люди, які займаються цим десятиліттями. А от в дитячій іпотерапії ми успішні та вчимо інших. Ще в США практикують йогу на конях, ми такого не робимо, але це цікаво. Вчитися завжди є чому.

Про баланс і гуманність

Кінь має жити на природі. Але в наш час він там не виживе. Якщо згадувати історію, то на природі жили коні по 1 м 30 см. У нас в районі Чорнобильської зони розвелися дикі коні Пржевальського, але їм складно вижити, на них полюють вовки. Та навіть зламана нога – для коня це проблема. Тому заборона займатися з кіньми – це крайність, яка призведе до загибелі самих тварин.

З іншого боку, почнімо піклуватися про себе теж. Якщо ми самі матимемо частіший контакт з природою, то в нас з’явиться більше гуманності і до тварин теж.

З іншого боку, почнімо піклуватися про себе теж. Якщо ми самі матимемо частіший контакт з природою, то в нас з’явиться більше гуманності і до тварин теж.

Працювати з конем можна гуманно і негуманно – все залежить від людини і від методик. Кінь – це тварина непередбачувана, сила така, що вона може вбити і з нею потрібно вміти встановити стосунки. Тобто гуманність має бути адекватною.
У всьому мають бути рамки і кордони. Коли в дитини, приміром, їх немає, то вона починає перевіряти, де та точка, де її зупинять. «Покажи мені кордони!» – транслює дитина.

Бити ж не можна нікого. Показати кордони – можна, але з розумінням і в потрібний момент. Батьки обмежують з відчуття любові – і це дуже важливо.

Про прив’язаність до коней та дистанцію

Дистанція потрібна і з нашими рідними, і з коханими людьми. Бо з відстані видно, що я – це я, а ти – це ти. Спочатку кордонів немає, а потім відбувається сепарація – це природно. Звісно, ми любимо своїх коней. Кожен, хто працює з певним конем до нього прив’язаний. Складаються стосунки, ти вже знаєш поведінку коня, його характер.

Чого може навчитися сучасна людина у коней?

У коня дуже високий рівень чутливості, свої правила в табуні. У груповій психотерапії є така практика, коли ти у закритому просторі (на манежі) і випускають вільний табун, а ти маєш зробити все, щоб коні до тебе підійшли. Ти не можеш їх потягнути! Якщо ти будеш не з тими думками чи почуттями – кінь не підійде. Цікаво налаштувати себе так, щоб кінь добровільно підійшов. Ці практики розвивають чутливість і лікують алекситимію ( відсутність чутливості).

Ти зустрічаєшся із собою в такій практиці, а потім з психотерапевтом цю річ пропрацьовуєш. Коли я спробувала це сама, то була вражена, адже в тебе немає цукру, жодних приманок.

А є ще розстановки із кіньми (як практика по Хелінгеру). Кінь одразу зображає поле розстановки. Ти формулюєш запит, розставляються фішки із цілями і дивишся, як коні із ними взаємодіють, процес дуже цікавий. Коли я сама проходила ці розстановки, то мала мету – зберігати внутрішню цілісність. Табун тоді побіг рівно в той бік куди я не хотіла, щоб вони підходили. Я розплакалася, мене це зачепило. Тепер я розумію, що потрібно навпаки прибирати в житті захисти. Коні показали мені геть іншу картину мого життя і це дуже допомогло. Після понад 20-ти років практики – це для мене найбільш неймовірні речі. У світі є університети, де психотерапія з кіньми є обов’язковою дисципліною. Ми ж плануємо розвивати цей напрямок в Україні.

Текст: Катерина Гладка
Колажі: Вікторія Майорова

Схожі матеріали

Популярні матеріали

Ви потрапили на beta-версію сайту rytmy.media. Це означає, що сайт знаходиться у стадії доопрацювання та тестування. Це допоможе нам виявити максимальну кількість помилок і незручностей на сайті та зробити сайт зручним, ефективним та красивим для вас в подальшому. Якщо у вас щось не працює, або вам хочеться щось покращити у функціоналі сайту — зв'яжіться з нами у будь-який зручний для вас спосіб.
BETA